Уляна Баран

Борис Шалагінов.

Великий світ маленького дитинства. // «Всесвіт», 2008, №5-6.— С. 166-171[1]

В Європі зростає стурбованість з приводу падіння інтересу до читання серед дітей та юнацтва. Комп’ютеризація, нав’язливі мас-медіа і реклама створюють анонімний інформаційний терор, в умовах якого мистецька індивідуальність знецінюється в очах юного споживача «естетичного продукту». Шоу-бізнес формує стереотип легкої популярності, який рішуче витісняє авторитет інтелектуала — «володаря дум». Намагання шукати у письменника відповіді на запитання «як жити» дедалі частіше викликає іронічну усмішку. Журналістика нав’язує образ письменника «в капцях і халаті», а самі твори рекламує як додаток до образу непересічної «людини успіху», написання чи видання книжок — як одну з бізнесових сфер. Як результат, серед молоді поширюються духовний ескейпізм, втеча від слова і поняття, культ бездумної споглядальності на рівні псевдоестетичних слухо-галюцінативних вражень чи то від музичних кліпів, чи то від екзотики турістичних мандрів «світ за очі», аби геть із цієї осоружлої, пройнятої бездуховним прагматизмом дійсності. Хто за цих умов візьме книжку в руки для інтелектуальної роботи над собою? Як підлітку повірити, що художня література — шлях до духовного самоудосконалення? Як серйозній книжці витримати в його очах конкуренцію з потужною індустрією відпочинку й розваг? Хто стане стверджувати після цього, що книжка — це один з наріжних каменів національної самоідентичності і державності?

В Європі і Новому світі дедалі частіше лунають голоси, що виховання читача — це виховання здорової нації, її фізичного й морального майбутнього. І справа не лише в парадоксах «Гутенбергової цивілізації». В історії саме книжка забезпечила європейській культурі успіх духовного прориву порівняно із східною цивілізацією. Взявши в останньої все найцінніше для власного духовного змужніння, вона нині стримко втрачає позиції лідерства, бо відмовляється від того, що лідером її зробило — від культури читання, а відтак — від розуміння іншого й іншості.

Кілька років тому Міністерство освіти і науки, щоб зважити всі аргументи «за» чи «проти» введення в наших середніх школах курсу зарубіжної літератури, запросило представників шкільної освіти з Данії виступити перед групою наших методистів. Той факт, що в Данії літературу в школах не вивчають, і «тим не менше» рівень добробуту залишається одним з найвищих в Європі, привів українських педагогів у захват, і тут же було ухвалено рішення скасувати половину годин на шкільний курс літератури. Через півроку в країні з «найвищим рівнем добробуту» спалахнув «карикатурний скандал», який змусив педагогів всієї Європи рішуче переглянути свої виховні стратегії, зокрема і щодо літературної освіти. Було започатковано низку громадських організацій, завдання яких полягало в пропаганді книжки серед дітей і молоді. Серед них — «Міжнародне наукове товариство з дослідження літератури для дітей та юнацтва» (Велика Британія, університет м. Нью Касл).

Ось чому понад 30 вчених з 19 іноземних країн (і ще майже 70 — з України) охоче відгукнулося на заклик зібратися у березні 2007 року у Львському національному університеті імені Івана Франка і обговорити проблеми дитячої літературної просвіти у сучасному світі. На жаль, через деякі прорахунки в організації представлені були лише фахівці-зарубіжники, а україністів практично не було.

Якщо зарубіжні гості говорили переважно про дитячу літературу, то українські вчені досліджували тему дитинства в сучасній «дорослій» літературі, — в основному, західній. Найбільшою була група американистів. Це й зрозуміло. В літературі США тема дитинства є традиційною з часів Марка Твена і мало не провідною в літературі ХХ століття. Якщо тим часом абстрагуватися від проблем художності, то картина дитинства у відображенні літератури останніх десятиліть має такий вигляд. Це досить пізнє дорослішання. Підліток не поспішає розставатися з дитинством. Йому комфортно в його дитячому світі. Він боїться потрапити у світ дорослих, який повністю чужий для нього, боїться багатьох проблем, необхідність розв’язання яких втягує його в якийсь штучний, протиприродний, відчужений стан. Цей стан ставить під загрозу ті сторони його існування, якими він дорожить найбільше за все: свободу (зокрема від будь-яких зобов’язань перед іншими), фантазування, природність і нескутість емоційних і фізичних відправлень, відкритість щодо іншої особи, жадобу дедалі нових засліплюючих вражень. Але серед сторін такого стану — і необов’язковість роздумів, необов’язковість самостійного прийняття рішень. Проте життя піддає підлітка суворим випробуванням, ламає його, перетворюючи на безгласний елемент ворожого йому суспільства. Відбувається процес важкого дорослішання, — часом у вигляді насильницької «конформізації», але часом — і пробудження самосвідомості. Тоді наприкінці твору герой замислюється над собою, починає несміливо аналізувати оточення. На цьому автор ставить три крапки…

Але багато підлітків просто не хочуть дорослішати. Таким є новітнє явище «псевдоінфантильності». Досягнувши уже дорослого віку, тінейджер свідомо відмахується від проблем дорослого світу і, як метелик у коконі, ховається у свій власний, виплеканий світ напівдитячих мрій і фантазій. Але зсередини цей кокон уже давно зруйнований. Тінейджер може переконувати себе і оточення у своїй «дитинності», «грати роль» дитини, але його гризе недитяча тривога, він занурений в невротичний стан. Проте з огляду на те, що світ його переживань штучно обмежений і стиснутий, духовний досвід штучно стримується, а рефлексія навмисно виганяється, тінейджер при всьому бажанні не може розв’язати проблеми, що неминуче навалюються на нього. Закінчується це повним неврозом з усіма наслідками, що випливають (наркоманія, суїцид), або духовним розкладенням. Так життя ще на самому порозі дорослості перетворюється на страждання. Ще небезпечніше, коли ця сумнівна емоційна енергія намагається ствердити себе у політичних акціях, нерідко з однією метою — помститися світу дорослих, якого вони бояться і який несвідомо зневажають…

Доповіді показали також, як хвилює західних письменників тема фізичних страждань сучасної дитини. Йдеться не лише про соціальне чи побутове насильство, яке загрожує дитині в сім’ї, в школі, на вулиці. Своєрідним символом сучасного західного світу став образ дитини, приреченої на невиліковну хворобу. Це інвалідність, аутизм. В якихось випадках письменники намагаються показати, як людина намагається, всупереч злій волі, викувати свій характер. Проте чимало авторів, користуючись цим нехитрим сюжетним прийомом, показують світ дорослого життя з погляду деформованої свідомості  і навіть деформованої психіки. Тоді література змикається з психіатрією. Читання таких книжок вимагає від читача мужності, а подекуди і елементарного терпіння. А від дослідника — самоконтроля, що не давав би затягнути себе в нетрі психокопання. Адже сам матеріал, щедро відміряний автором («потоки свідомості», маячно-галюцінативні комплекси, сексуально-низові сигнали, провокативно-нецензурна лексика і т. д, і т. п.) ніби так і проситься: «Проаналізуй мене!».