Уляна Баран

ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕННЯ

ЛІТЕРАТУРИ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА

 

ТЕЗИ НА ГРОМАДСЬКЕ ОБГОВОРЕННЯ

«ДИТИНА ЧИТАЄ – УКРАЇНА ПРОЦВІТАЄ»

(2009)

   М. К. НАЄНКО

  д. ф. н., проф. (м.Київ)

 

    

                    ШКІЛЬНА ЛІТЕРАТУРНА ОСВІТА

                    ЯК ВІДРАЗА ДО ДИТЯЧОГО ЧИТАННЯ

Мова піде про дітей старших класів та студентів. Нарікання на шкільну літературну освіту, на неякісне викладання літератури і в середній, і в вищій школі – проблема, мабуть,  споконвічна. Вона періодично обговорювалась і обговорюється на сторінках не лише педагогічних, а й звичайних, т. зв. масових видань. У 70-80-х роках минулого вже ХХ ст. навести певний лад у цій справі пробував щорічний збірник «Література, діти, час», що ним опікувалися видавництво дитячої літератури «Веселка»;  упорядник – доцент, а потім професор Київського університету імені Тараса Шевченка В. Неділько, відповідальні редактори збірника (по черзі)  наукові співробітники  Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН України В. Дончик, М. Острик і М. Наєнко. Протягом 1975-1990 рр. вийшло 15 випусків збірника (див.: «Українська Літературна Енциклопедія». – К., 1995. – т. 3. – С. 196). На початку 90-х років збірник зійшов з дистанції, переформатувалися і почасти зникли, а також з’явилися нові педагогічні газети й журнали, але проблема літературної освіти в школах та вишах не перестала бути актуальною. І, до речі, не тільки в незалежній Україні, а й на всьому, як тепер кажуть, пострадянському просторі. Не дасть злукавити на цю тему, принаймні, зовсім свіжа публікація в московській газеті «Литературная Россия» А. Руднєва «Педагогический выпендрёж» (2009, № 41, 16 жовтня 2009). Ідеться в ній про спробу «квазиучёной» (вирази автора статті), «не страдающей избытком скромности дамы» Р. Альбертковой розповісти в підручнику «Русская словесность. От слова к словесности» про літературу в дуже науковому плані, науковість якого (плану) перетворилася на «отвлечённые выкладки литературно-теоретических понятий – художественный текст, лингво-стилистический анализ, жанр, стиль, внетекстовые и межтекстовые связи текста» та інший, за словами автора, «выпендрёж», який навряд чи зрозумілий не тільки для учня, а й для самого педагога. Щось подібне, тільки навиворіт, приглянулось мені в об’ємній книжці «Усі письменники і народна творчість», яку в 2007-2008 рр. видало київсько-харківське видавництво «Майстер-клас». Авторами її значаться сім практично невідомих у літературознавстві «дам», але крім них над книгою працювали ще й автор проекту, двоє рецензентів, а також кілька редакторів-коректорів і навіть «літературний агент» – посада, що годилася б більше для якогось кримінального детективу-трилера. В широті інформації цій книжці, звичайно, не відмовиш; у ній знайдемо відомості про кілька сот українських і зарубіжних письменників, творчість яких (зазначається в анотації) вивчається учнями та абітурієнтами за програмами Міністерства освіти і науки України для 11-річної та 12-річної шкіл (міністерського грифу, до речі, в книжці немає). Але як викладена в ній згадана «широта інформації»? Без будь-якої глибини! Це переказані «своїми словами» відомості, почерпнуті з енциклопедичних видань, з академічних історій літератури, а в окремих випадках – зі статей деяких літературних критиків та монографій літературознавців. Автори книжки застрахували себе уточненням «довідник», але ж  розраховано цей довідник на «масову дитину» (наклад – 50 тисяч примірників!), то ж слід було хоч трохи перебороти в ньому сухість викладу, «стандартність» не кращих характеристик того чи того художнього твору, принципову хибність багатьох псевдонаукових тверджень. Чим, наприклад, зацікавить дитину (хай і дорослу!) така інформація про Т. Шевченка: «збагатив літературу  новими темами, ідеями… Мотиви: сирітство й соціальна нерівність, трагічна доля жінки й розбещеність панів», а все це, мовляв, «відзначається… природною реалістичністю світосприймання» (с. 377). По-перше, Шевченка – чистого романтика – з реалізмом давно вже ніхто не пов’язує, а  по-друге, «соціальну нерівність» і «розбещеність панів» давно також здано в архів як рецидив вульгарно-соціологічного літературознавства. Чи позитивно подіє на вухо й на душу школяра та абітурієнта цей рецидив? Швидше всього – викличе відразу до будь-якого читання раз і назавжди… Або ось натрапляємо на таке міркування про «авангардну», за свідченням авторів, поезію і прозу  Емми Андієвської: «Вона складається з  сюрреалістичного краєвиду, досконало озвученого багатою інструментацією» (с. 10). Краще б сказано було «менструацією», бо «інструментацію» навіть комп’ютер «не бере», підкреслює її (мабуть – асоціативно) червоною хвилькою. А що вже говорити про душу школяра? У ній, крім чорної смуги, від такого літературознавчого «выпендрёжу» (див. вище) нічого не залишиться. Надто, що ні поезія, ні проза ніколи «не складалися» ні з яких «краєвидів»; їх письменники всього-на-всього створюють, користуючись певною образною  мовою. Чи знали про це автори «Усієї літератури…»? Ними, швидше всього, керували не знання, а суто заробітчанські («бізнесові» по-сучасному) інтереси. Наклад книжки, нагадаю, 50 тис. примірників, а ціна – 36 гривень. «Прибиток», як сказав би полтавський автор «Енеїди», склав один мільйон вісімсот тисяч гривень. А надійшов він з дитячих (батьківських) кишень за псевдоосвітню халтуру. Нагадаю один рядок з «Енеїди»: «Натуру мав він (мацапура. – М. Н.) дуже бридку, // Кривив душею для прибитку…» (див.: Котляревський І. Поетичні твори… – К., 1982. – С. 89).

На боротьбу з «бридкими натурами», які відбивають у молодших і старших дітей охоту до будь-якого читання, значною мірою спрямовувалась Програма для загальноосвітніх навчальних закладів «5-12 класи. Українська література», підготовлена в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України, затверджена Міністерством освіти і науки України та видана 2005 р. Але й вона (минув певний час!) потребує вдосконалення, бо містить  окремі дискусійні моменти. Про них (та дещо інше у цьому зв’язку) грунтовніше йтиметься в самій доповіді.